Забуті Братковичі

 
 

Забуті Братковичі

репортаж, розслідування



Забуті Братковичі

Власті в Україні поспішили врятувати серійного вбивцю Онопрієнко від смертної кари, але не поспішають допомогти жертвам його кривавих злочинів

Із придорожніх дерев виринає табличка “Братковичі”. Невеличкий населений пункт поблизу Городка, в якому мешкає близько 1300 селян. Але відомим він став далеко за межами України вісім років тому, коли місцем своїх жорстоких злочинів обрав його серійний вбивця Анатолій Онопрієнко.

Журналістів у Братковичах недолюблюють
52 життя на совісті бездушного ката. Із них – десятеро дітлахів, наймолодшому з яких - три місяці. Тільки у Братковичах від його лиховісної руки загинуло 12 осіб, серед яких були й діти. За злодіяння у цьому невеличкому селі Онопрієнко й нарекли “братковицьким убивцею”.
Саме в грудні 1995-го – січні 1996-го років полював він у цій місцевості, вишукуючи нові жертви. Але не за тим, аби ятрити рани мешканцям страшними споминами, приїхали ми сюди. Журналістів у Братковичах недолюблюють – чимало хто з наших колег необережним словом боляче потопталися по зранених людських душах. Цікавило нас інше: чи відчули на собі після трагедії сім’ї потерпілих (а в селі залишилися й сироти) опіку з боку держави? І наскільки ця підтримка допомагає в щоденних турботах долати пережите?
Голова сільради Володимир Кондзьола зустрів нас чомусь у штики. “Мені немає про що з вами балакати, - відрізав він. – Ви все одно всі брехню пишете”. “Невже доля людей вас не обходить?” – запитуємо. “Не обходить”, - наче проштемпелював документ і дав зрозуміти, що подальше спілкування безглузде.
На щастя, тут же в сільраді, зустрічаємо Марію Малиновську, яка працює рахівником. 30 грудня 1995 р. Онопрієнко обірвав її сімейне щастя, вбивши 33-річного чоловіка Михайла прямо в центрі Браткович, коли той повертався додому. На руках у молодої жінки залишилися двоє дочок – 8 і 12 років.
Навіть із плином часу Марія Антонівна не може говорити без болю. Із чоловіком жили душа в душу. Зводили окремо від батьків хату. Тепер вона так і застигла недобудованим остовом – добудовувати немає ні сил, ні грошей.

“Виживаємо на пенсію 86-річного батька”
Запитання про державну допомогу у Марії Антонівни викликає гірку посмішку.
- Яка допомога? – на її очі набігає підступна вологість. – Дякуємо Богу, що продовжив життя батькові. Він із 17-го року. Якби не його пенсія, пільги, - не знаю, як і витягла. Я тоді не працювала. Поховати чоловіка не було за що. Дали близько 200 грн. на похорон – і все. Того ж вечора, що загинув Михайло, Онопрієнко вбив ще трьох із родини Галушків і їхнього зятя. Тим сім’ям люди ще трошки назбирали коштів по селу, а мені не вистачило. І в хаті, як на зло, грошей не було. Десь чоловік поклав 100 доларів на чорний день. Все перешукала – не знайшла. Через кілька тижнів слідчий повернув його військовий квиток, а там ця купюра. Я навіть не змогла купити нового костюму, так у старому Михайла і поховала.
Спочатку дали 37 грн. пенсії на дитину – неабияка допомога! Це тепер 70 грн. – легше. Хоча старшій вже виповнилося 18 років і на неї більше не отримую. Чомусь тоді не врахували, що ми втратили годувальника. У 1997 р. в селі відкрили сільраду. Я їздила до голови райадміністрації, просила роботу і мене взяли на 0,75 ставки – 123 грн. Неодноразово зверталася в різні інстанції, аби додали ще 0,25 ставки. Відповідають: немає. Останнього разу відписали, що сільрада повинна сама відшукати кошти. А голова каже: кошти, можливо, будуть з часом. А коли то з часом? Дочок на ноги слід ставити. Не можу зрозуміти: невже у держави 20-25 грн. не знайдеться. Для когось може не гроші, а ми в сім’ї копійку кожну рахуємо. Колись корову мала, багато птиці. Тепер корову продала, бо немає кому косити. Дуже важко все тягнути. Тоді, після трагедії, ще сусіди допомагали, родичі, шкодували, а зараз час такий прийшов, що чоловіки роз’їжджаються по заробітках. А кожна жінка своє сіно має - важливо вчасно покосити, зібрати, поскладати.
Держава – не благодійниця?
Після суду над Онопрієнко отримала листа, що він має відшкодувати певну суму. Жодної копійки з того часу не прийшло. І звідки - коли він у камері? Дівчата підросли, допомагають. Але і їм треба далі вчитися. Дякуючи обласному депутату Ярославу Пітко, старша закінчила Самбірський педагогічний коледж. А з молодшою складніше було. До нас приїжджав один із заступників облдержадміністрації і сказав, що до нього можна звертатися з будь-яких питань. Я звернулася, щоб допомогли влаштувати дочку. Написали листа-клопотання в департамент освіти і науки. А там мені відповіли, що ми не маємо пільг. Наразі їй вдалося влаштуватися у Львівський технічний коледж. Трошки грошей на квартири, які вони знімали, назбираю, картоплі дам, ще пару гривень на харчування – так і вчаться.
- А питання про матеріальну допомогу, як потерпілій сім’ї, не ставили?
- Ніхто про це і не слухає. Кажуть: держава не благодійниця. Але ж і мої дочки без батька залишилися не від примхи. Як вибори починаються, ще про нас згадують. У минулому році під час виборчої кампанії нам чи 100, чи 150 грн. дали. Хоча б ті вибори кожного місяця були, нам би, можливо, якісь копійки перепадали. Дочки підростають, живемо в маленькій старій хатці загальною площею 37,3 кв. м. Не дай Бог щось із батьком, я на свої 120 грн., які менші від мінімальної зарплати в Україні, не здужаю.

За 8 років після трагедії – 30 гривень на двох дітей
Без матері залишилися й двоє дітей із родини Кондзьоли. Мирославі було 7 рочків, а братику Олегу – 6. Андрій Кондзьола, втративши дружину, тяжко пережив горе. Спочатку шукав порятунку у пляшці, але потім взяв себе в руки. Зараз він один виховує дітей.
- Ні про які допомоги не чув, - каже він. – Можливо, теща щось на похорон отримала, а так мені хлопці з роботи зібрали, на то й поховав. Зараз не працюю, бо з дітьми комусь треба бути. Тяжко дуже. Мирослава хоч підросла, по дому допомагає. А я перебиваюся випадковими заробітками. І не хочу тієї допомоги, принижень. Півроку якось ходив, щоб дали 30 грн. на двох дітей. А що я можу на 15 грн. дитині купити. Плюнув і вирішив до держави більше не звертатися. Поки здоров’я маю, якось прогодую дітей. От дочку зараз у 26-е львівське училище влаштував на комп’ютерну інформатику. Заплатив за навчання – нехай розуму набирається. За всі ці роки до мене ніхто із властей не підходив і долею дітей не цікавився. Може, й краще, бо ота чиновницька зверхність ще більше калічить.
- А путівки в санаторії пропонували?
- У нас про них ніхто й не чув.
Сусіди розповіли, що Андрію Богдановичу доводиться часом самому й хліб пекти, коли грошей обмаль. Шкодують жінки, бо прийнято в селі цим ґаздиням займатися. “А я не гордий, - пояснив він, - головне – дітям було б добре”.

“На труни виділили, закопали й забули”
Сім’я Соліляків вночі 17 січня 1996 р. втратили відразу п’ятьох. Збереглася лише семирічна Оленка, яка пішла ночувати до бабці Ганни Михайлівни. Бабця не винесла п’ять трун у хаті – злягла з інфарктом. Відтоді – паралізована. Господарює лише 59-річний Євстахій Ількович.
- Про які допомоги говорите? - аж обурився він. – На труни виділили, закопали й забули. Жодної копійки нам відтоді не дали, хоч трагедія така, що й не до оповідання. Де ви бачили, щоб у нашому суспільстві про людей думали? Усе своїми руками заробляю. Добре, що Господь майстернею сподобив. Комусь щось зроблю і вже пару гривень маю. Хоча які між колегами гривні! Комусь допоможу і мені щось допоможуть. А тут податкова останнім часом повадилася. Страшать, що по 2000-3000 тисячі платитиму щороку на податки. Де я ті гроші візьму? І де, вони були, коли Олену, що без батьків залишилася, на ноги зводили? У мене дружина з лікарень не виходила. Це на словах тільки у нас безкоштовне лікування. Та одні курси лікувань дорожче за будь-яку іномарку. Ледве крутитися встигаю. Про одне дбав, аби дітям на тому світі за Оленку було спокійно. Комп’ютер у розстрочку їй купили – нехай в училищі вчиться. У мене всередині все вибухає, коли замість допомоги тиснути починають. За ці роки жодної путівки дитині не запропонували. Одного разу запросили в табір у Родатичі, але вона там два тижні побула і повернулася. Моря ніколи не бачила. Чиновники своїх дітей по кілька разів на рік по морях возять, а наша сирота, крім навколишніх сіл, нічого не бачила. За ці роки навіть її долею ніхто не поцікавився, зате всіх цікавлять мої податки в маленькій майстерні.
- А пропонували вам якісь компенсації на спалений Онопрієнком будинок?
- Усе своїми силами відновили. Оленка ще підросте трохи і піде туди жити. А щодо компенсацій, то Ярослав Галушко ходив у сільраду просити, а йому кажуть: де візьмемо гроші? То який сенс кланятися?

“Дружина в колодязь від горя скочила”
Після загибелі трьох дочок і зятя на руках Ярослава Михайловича та Павліни Йосипівни Галушків залишилися трирічний Ігор та однорічні близнючки Іринка з Галинкою. Коли ми завітали до хати, дівчатка щось майстрували за столом до релігійного свята. Побачивши гостей, наче зграя горобців, шугонули в сусідню кімнату.
Ярослав Михайлович та Павліна Йосипівна на владу не нарікають. Кажуть, що зверталися за допомогою до багатьох організацій і підприємств і рідко хто залишався байдужим до долі трьох осиротілих дітей. А от держава?
- Я людина віруюча, - говорить 59-річний Ярослав Михайлович. – Релігійні книги та священики рекомендують слухати новини, бо нібито останні часи настають. І справді – катастрофи за катастрофами. Але, як образливо чути, що, скажімо, родинам потерпілих в автокатастрофі Україна готова сплатити по 200 тисяч доларів. А ми, щоб трьох сиріт прогодувати з бабою пороги різних установ оббиваємо, заяви змучилися писати. Люди в Скнилівській трагедії потерпіли, кожній сім’ї понад 100 грн. виділили, а в нас онуки маленькі, троє дочок відразу трагічно загинули. Ми на цілу Україну були одними тоді з таким горем. Самі від страждань валилися, а тут діти ще навіть на горщик самостійно сходити не могли. Вони плачуть, ми плачемо. Хто це бачив?
Нам пояснюють: матеріальної допомоги не положено. Мовляв, кожній дитині виплачують по 120 грн. пенсії (починали з 45 грн.). Після похорон привезли певну суму – і все. А далі ходіть, звертайтеся, виплакуйте, на колінах стійте. Ми вже не в тому віці, щоб по підприємствах бігати. Щастя, що добрі люди не перевелися, але не дай Бог щось із нами, хто дітей догляне, коли, окрім нас, нікого у них немає. Дружина з горя 2 травня цього року в колодязь скочила. Добре – сусіди побачили. Не знаю, де в мене сили стільки взялося – один її витяг. Вона кілька місяців у лікарні пролежала, я з дітьми раду ледве давав.

Коробка цукерок від Президента
Як вибори приходять, з’являються різні кандидати, пропонують щось, а вирішити проблему по суті, щоб ми за майбутнє сиріт були спокійні, – ніхто не хоче. Минулого року на Миколая директор школи, окрім подарунків, вручив їм коробки з шоколадними цукерками зі словами, що це від Леоніда Кучми. Невже от тільки на коробку цукерок і здатна держава після пережитої дітьми трагедії?
Звернулися в цьому році до народного депутата Андрія Шкіля. Приїхала жінка з райсоцзабезу, порахувала наші пенсії і каже ніяких допомог вам не належить. Я їй пояснюю, що є інвалідом третьої групи, ми - малозабезпечена родина, а вона каже: “Оскільки середньомісячний дохід вашої сім’ї перевищує встановлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму, призначити вам таку допомогу немає підстав”. Таку ж відповідь отримали ми в минулому місяці і з Міністерства праці та соціальної політики України. Окрім того, написали, що ми не можемо у зв’язку з підвищенням пенсій розраховувати на житлову субсидію. Мовляв, у минулому році давали субсидію у розмірі… 4 грн. 41 коп., а тепер і цього не матимете. А що це за сума 4,4 грн.? Ми згідні, що нам неодноразово добрі люди допомагали продуктами, на що посилаються у відповіді, але яке це має відношення до матеріальної допомоги дітям?

“В Африці за племена краще турбуються, ніж у нас за людей”
Після того, як почули про виграш у суді родини Мозоли і виділення їм відшкодування в 140 тис. грн., написали Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Ніні Карпачовій. Вона у своїй відповіді дала роз’яснення, на що ми можемо розраховувати. Написала, що наші онуки згідно з українським законодавством цілком можуть сподіватися не на разову, а постійну матеріальну допомогу. Є у них всі права і на соціальну підтримку. Для цього, як йдеться у відповіді, ми повинні звернутися до голови сільради або безпосередньо до районного управління праці та соціального захисту населення.
Я звернувся до голови сільради, а він відповів: “У мене дочка розлучилася, тому в мене діти такі ж самі сироти, як і в тебе”. “Майже, але не такі”, - відповів йому і пішов. Мені казав один адвокат, що сільрада може відкрити розрахунковий рахунок в банку для сімей загиблих. Але хто буде цим займатися? Я вже маю сили хіба корову випасти. Молю Бога, щоб дав можливість онуків хоча б до 18 років довести.
Мені в душі боляче – в якій державі живемо. В Африці за племена краще турбуються, ніж у нас за людей. До вас ніхто в нашу родину не приїжджав і про матеріальну допомогу не запитував. Чому нас кинули? Чому нікого не цікавить доля сиріт? Тільки і чути: йдемо в Європу. В яку Європу, коли діти в нас безбатченки. Жертвам Скнилівської трагедії хоч пам’ятник встановили, а ми могильні плити за власний кошт зводили.
Кому легше від мораторію на заборону смертної кари?
Люди в селі так само обурені байдужістю з боку держави. “Такі трагедії в Україні не часто стаються, чому ж про людей забули?” – казали нам.
- Коли затримали убивцю, - поділилася Ірина Т., - то наїхало в село міліціонерів у парадних мундирах, різних начальників. А в січні буде восьма річниця трагедії – ніхто із властей не поцікавився, що у нас робиться? Люблять в Україні з трибун за турботу про народ говорити, а наші діти-сироти інколи завдяки сусідській допомозі виживають. Хто картопелькою поділиться, хто ще чимось. Навіть коли хтось гине в аварії, то родичі загиблого отримують набагато більші компенсації. А тут після таких звірств дітям не запропонували навіть психологів. Не говоримо вже про курорти. Згадують про них, коли депутатами стати хочуть. Тоді кандидатів наїжджає. Людям радять – судіться. А кому судитися? Он Онопрієнко вбив Степанії Захарко чоловіка, жінка здоров’я втратила – у неї його на суди немає. І нікого її стан не хвилює.
- Коли суд був, - продовжує Ярослав Михайлович, - розгорнули дискусію – страчувати чи не страчувати Онопрієнко. Як Рада Європи за нього вступилася - дай мораторій на заборону смертної кари! І чому його затвердили через три дні після винесення смертного вироку кату. Якщо наша влада так послухалася Раду Європи, то чому ж тепер для очищення власної совісті не просить у неї компенсацію вдовам і сиротам із Браткович. Цей ірод вбив наших дітей, рідних, залишив сім’ї на виживання, і у держави є гроші на те, щоб його годувати до глибокої старості, а на нас немає. Легко бути добрим, коли горе не зачіпає безпосередньо тебе. Але це доброта захисників вбивць. Жертви теж хотіли жити.
- Із цієї трагедії скористалися багато хто, - поділилася Ольга К. – Міліціонери отримали звання, підвищення. Причому ми вже після довідалися, що затримали Онопрієнко випадково. От тільки жертви залишилися кинутими напризволяще.
Ольга КУЩІЙ.
Валерій САГАЙДАК.
Фото Ольги КУЩІЙ.


Создан 23 авг 2010